Історія втрачених домівок
під час оборони Чернігова
Новоселівка.
Ці люди три роки тому втратили свої будинки — росіяни розбили вщент їхнє село. Новоселівка — за 9 кілометрів від Чернігова. Саме це село, де до повномасштабної війни жили трохи більше 750 людей, стало полем бою на шляху до Чернігова. Воно розташоване на висоті. Втримати позиції там було вкрай важливо, аби не дати ворожому війську просунутися далі —
на Чернігів та Київ.
Авіабомби, «Гради», все, що було в арсеналі росіян, розбивало житло і життя новоселівців, прошиваючи українську землю. Суцільні вирви, розбиті до фундаменту та спалені хати.Такими побачили своє село і домівки родини Гаяне Нечипоренко, Ольги Євтушенко, Олени Кульгейко, Ніни Фесенко, Наталії Семеняги, Надії Склярової та Лариси Чугай. Вони повернулися після деокупації, власноруч розбирали залишки свого минулого життя, шукали на руїнах власних будинків бодай щось, що могло вціліти, що нагадуватиме їм про їхнє мирне життя до того, як російські солдати знищили надбане та виплекане роками.
152 будинки зруйновані вщент, 174 були пошкоджені — селище знищене на 90%. Та у підсумку жодній з цих 82 родин, які нині залишаються у Новоселівці, не було де жити. За 36 днів оборони від Новоселівки мало що залишилось — цегла окремо, дошки окремо, вирви та згарища.
36 днів на пагорбах Новоселівки
Частина пагорба. Фото: Texty.org
Стратегічне значення: Пагорби під Черніговом у селі Новоселівка простягаються на 2 км вздовж траси. Висоти контролюють підходи до Чернігова (9 км) і далі до Києва (150 км). Втримати цю місцевість було дуже важливо.
24 лютого 2022
опівдні українські військові почали готуватись до оборони на стратегічній висоті біля Новоселівки
14:00 — російська артилерія обстріляла українські позиції
перший контактний бій української та російської розвідки, відступ росіян
розстановка сил: ~30 000 російських військових проти 2 500 українських захисників
25-28 лютого
російські окупанти облаштовуються в окупованих селах на Чернігівщині, поблизу Новоселівки
у перший тиждень повномасштабної війни сильних боїв не було — сторони підтягували резерви
Початок березня
росіяни масовано обстрілюють з артилерії Чернігів з окупованих територій
мешканці Новоселівки ховаються у підвалах та погребах, деякі там загинули
5 березня
останні цивільні — подружжя Дубин — покидає єдиний будинок на пагорбі, бо військові очікують сильних боїв
російські військові постійно обстрілюють Новоселівку
11 березня
авіаудар: 500-кілограмова авіабомба розривається біля двоповерхового гуртожитку в Новоселівці
з 24 лютого по 11 березня у підвалі ховалися місцеві, 11 березня вони нарахували 10 авіаударів по селу
16 березня
04:00 — масований артобстріл українських позицій
російські війська прориваються і захоплюють Новоселівку
українські захисники відступають на 3 км у напрямку Чернігова
Кінець березня
бої за базу підготовки біатлоністів
22-30 березня — перші ознаки відступу російських військ
31 березня
масовий відступ російських військ
росіяни, відступаючи, мінували дороги та підривали мости
7 історій про тих, хто залишився і відбудовує життя
«Все, хати в нас нема — склалася, як «картковий будиночок»
Лариса Чугай
Лариса Чугай, медсестра з Новоселівки, згадує перші дні війни з особливою гіркотою. 24 лютого вона ще намагалася дістатися до своєї роботи в лікарні. Чоловік приїхав за нею на велосипеді, і щойно вони зайшли у двір — почалися обстріли.
«Щойно у двір зайшли, і щось летить. І бігом-бігом у погріб. Аж поприсідали, на карачках побігли ховатися», — розповідає жінка.
Сім'я переночувала вдома кілька ночей, ховаючись у погребі.
«То в хаті щось швидко приготували, то в погріб спускалися, сиділи, ховалися. Зрештою чоловік вирішив, що треба їхати», — розповідає Лариса. Вони знайшли прихисток у підвалі пологового будинку, де працював її чоловік.
Коли родина нарешті змогла повернутися додому, побачили лише руїни. «Заходимо у двір — паркану немає, нічого немає». Будинок повністю зруйнований, на подвір'ї — величезна воронка.
Зараз 52-річна Лариса та її 56-річний чоловік живуть у невеликій кімнаті у модульному містечку, де і майже всі новоселівці, які повернулися або залишалися тут навіть під час боїв за село. Доньці 29 років, вона після деокупації переїхала жити і працювати до Чернігова.
Попри все, вони намагаються відбудуватися, та поки це не дуже виходить. «Чоловік з горем пополам гараж побудував, але потім його мобілізували», — каже жінка. Родина мріє про невеликий будиночок, куди могла б повернутися вся сім'я, але будувати самотужки вже не зможуть.
Щодо майбутнього жінка висловлюється стримано: «Сильно про це не думаю. Як прожила день – і слава Богу».
«Залишився лише один дитячий тракторець. Усе інше згоріло»
Наталія Семеняга
Наталія Семеняга з Новоселівки згадує початок війни і повернення до зруйнованого дому з гострим болем.
Усе почалося з тривожного дзвінка племінниці о 5-й ранку 24 лютого: «Наташа, збирай малих, поїдемо». «Кажу: «Яка війна? Про що мова йде?» Каже: «Вийди на вулицю». Я виходжу — бачу машини, танки, черги на заправках», — розповідає Наталія.
Вони виїхали до сестри в сусіднє село, взявши лише найнеобхідніше — змінний одяг, дитячі речі. Батьки залишилися, і кожен день починався та закінчувався дзвінками до них.
«В один день знаєте, о 4-й ранку і о 12-й ночі літали літаки і скидували бомби. Це найстрашніше, коли телефонуєш, а тобі ніхто не відповідає».
Коли після деокупації Наталія вперше повернулася, побачила лише згарище. Від дому не залишилося нічого — покручений метал, спалені уламки. «Залишився лише один дитячий тракторець, який мама сховала під гаражем. Усе інше згоріло», — говорить вона.
Поступово, крок за кроком, родина розчищала руїни. За допомогою волонтерів збудувала крихітний будиночок — маленький, але свій.
Наталія працює в банку, 17-річний син навчається в технікумі, а чоловік нині боронить Україну. Сім'я щоночі чує, як над селом пролітають «шахеди».
«Дуже часто виходиш на вулицю, і під час тривоги люди гуляють з дітками. Хочеться сказати: «Ховайте дітей, ховайтесь, бережіть себе», — каже Наталія.
На запитання, як вона може посміхатися після всього пережитого, відповідає просто: «Вночі можеш плакати, що хочеш робити, але вдень маєш посміхатися, працювати, жити. В тебе є діти, є ще батьки, і життя, поки що, є».
«Я тижні два сюди не дивилася, не те що
йти — я боялася навіть глянути в цей бік»
Ольга Євтушенко
Ольга Євтушенко розповідає історію своєї родини на місці, де був її будинок. Жінка пережила обстріли, втрату дому та щоденне життя під звуки зенітних комплексів, що досі «торохтять, наче під вікном». На цьому місці стояв двоповерховий будинок на 25 квартир, тепер — лише пустка і залишки зовнішньої стіни.
24 лютого о шостій ранку до неї постукала сусідка: «Війна почалася». Ольга цього дня збиралася йти до стоматолога, увімкнула телевізор і побачила звернення президента. За кілька годин почулися автоматні черги.
«Куди я пішки піду? Куди я добіжу?» — згадує жінка, яка залишилася в селі. Місцем порятунку став погріб сусідів.
«Сидимо в погребі — я, жінка, двоє дітей. Прилетіло у наші ворота. Стелею сипалася штукатурка, половинка воріт підперла вхід до погребу. Страшно, але діватися нікуди».
16 березня, коли обстріли стали нестерпними, їх евакуювали військові: «Бігом у машину і куди хочете, бо тут через годину-дві буде страшне» — так говорили захисники тоді.
Про пожежу в квартирі Ольга дізналася з інтернету. «Що таке речі у порівнянні з людським життям? Це ні про що», — каже жінка, у якої в пожежі загинув син.
Вперше до своєї квартири вона піднялася лише 24 квітня, з іноземними журналістами та у супроводі військових. «Попіл по коліна і все. Нічого більше», — говорить Ольга. Дивом збереглася одна тарілка, якою вона досі користується.
Після деокупації Ольга місяць жила в домі знайомих, потім — у сараї. Нині вона мешкає в модульному містечку, у кімнаті на 12 квадратів.
«Мені пропонували виїхати на захід країни, за кордон. Я сказала — нікуди не поїду. Я тут народилася, тут виросла, тут вся моя історія, тут похований чоловік», — пояснює Ольга свою відмову виїжджати з Новоселівки.
Якщо знову почнеться, каже що ховатиметься в погребі: «Ми це вже пройшли».
«Я часто ходжу туди, сяду і наче бачу: ось кухня, я щось готую, син сидить за комп'ютером...»
Олена Кульгейко
Коли росіяни знищили все, що було її життям, Олена Кульгейко була за тисячі кілометрів від дому. 7 лютого 2022 року вона вирушила на заробітки до Польщі.
«Ми обговорювали можливість війни, але ніхто не вірив, що це може статися», – згадує жінка. Вона планувала заробити грошей на ремонт, а довелося спостерігати здалеку, як руйнується її світ.
24 лютого, коли почалися бомбардування, вона була на м'ясокомбінаті. «Сестра дзвонить: «Почалося!». Кажу дітям, щоб збиралися», — пригадує Олена. Сини взяли документи і швидко виїхали, залишивши вдома навіть ті невеликі золоті прикраси, які вона берегла все життя: «Я думала, це буде спадок дітям, коли помру».
Найтяжчою була безпорадність. «Я пакую м'ясо і плачу. Неможливо було навіть відійти, бо конвеєр рухається. Під час перерви – всі до телефонів, але додзвонитися вже неможливо», — пригадує жінка.
Коли прийшла звістка, що дім згорів, відчула пустку всередині. Але повернулася до України лише в серпні.
«Я залізла через вікно, походила по кімнатах — нічого не залишилось, навіть банки в підвалі поплавились. Єдина вціліла річ – вишитий рушничок з іконою, який дивом викинуло з вікна».
Сьогодні Олена з родиною живе в модульному містечку. Син, який колись любив гарно вдягатися, тепер носить потерті речі. Жінка каже, він змінився, став берегти кожну дрібницю.
Найболючіше — почуття провини, що не була з дітьми в найстрашніші дні.
«Хотілося б все це пережити з ними. Не ти бомбила, не ти почала війну, — каже син, — але почуття вини залишилось. Я досі не можу адаптуватися. Раніше за столом ми спілкувалися, веселилися. Зараз розмовляємо, а потім раптом — тиша. І кожен сам за себе», — з гіркотою підсумовує Олена.
«Коли повернулася, підсніжники так гарно цвіли. Хоч і закидані були уламками»
Ніна Фесенко
Ніна Фесенко згадує ті дні, ледь стримуючи сльози. З лютого 2022 року її життя розділилося на "до" і "після". Сім'я з семи осіб, серед яких троє дітей — одинадцятирічний хлопчик і двоє малюків по 7 та 9 місяців — втратила все за кілька хвилин.
«О 16-й годині ми поїхали з дому, і більше у будинок ми не могли потрапити», — розповідає жінка. 11 березня з чоловіком повернулися забрати речі, та щойно дійшли до подвір'я — почули характерний свист.
«Я тільки почула вибух і побачила червону пилюку. Заховалася за туалет, і відчула, як по навісу торохтять осколки снаряда». Ніна отримала контузію, лопнула барабанна перетинка. Чоловік ледве встиг заштовхнути її в машину. «Чую, знову летить, свистить. Ми тільки від'їхали, а я дивлюсь у дзеркало — прилітає снаряд прямо на місце, де секунду тому був наш собака. Він врятував нам життя».
З 25 лютого по 17 березня сім'я жила у погребі площею шість квадратних метрів на Бобровиці — восьмеро дорослих і дитина. Ніна говорить, що їжі і води їм вистачало, бо встигли забрати запаси.
Їхній будинок згорів у ніч з 13 на 14 березня, коли впала авіабомба. Влітку, коли Ніна привезла старшого внука побачити домівку, 11-річний хлопчик на поріг не ступив: «Бабусю, можна я не піду туди дивитися?». Він боявся йти, боявся побачити, що там нема нічого.
Сьогодні родина мешкає у модульному будиночку від американського фонду "До України з любов'ю", який Ніна отримала після показу сюжету про зруйноване село. Із колишнього життя залишилось небагато — стійка для білизни, лавка, собача будка і... квіти. «Дивно, але виноград лише трохи пошкоджений, а квіти вижили всі, хоч і топтали їх, і цеглою закидало», — розповідає Ніна.
Після отримання будиночка душа відтанула. «До того руки ні до чого не лежали.
А тепер життя стало трохи веселішим, захотілося щось робити», — говорить жінка.
«У мій будинок потрапив «Град». Навіть банки скляні в домі злитками лежали»
Надія Склярова
Надії Скляровій 73 роки. Вона корінна новоселівка, хоч і народилася в Росії. «50 років тут живу і матір'ю проклинаю», — говорить про країну, що знищила її домівку і все нажите за пів століття.
24 лютого застало її в сусідньому селі, в гостях у доньки. «О п'ятій ранку донька плаче, я кажу: «Чого ти?». Вона відповідає: «Війна!». Я кажу: «Яка війна?», — говорить Надія.
У селі вона жила сама, тож першого ж дня поїхала до Чернігова зустріти внучку, яка навчалася в Ніжині.
«Хліба вже не було, у касах черги. Забрала її, і попутними машинами до Бобровиці добралися, потім пішки додому. Взяли якісь речі, документи на будинок, паспорти, й пішли в Ульяновку».
Із села тікали всі. Трикілометровий шлях через поле на гору — і ви в Ульянівці (нині Вознесенськ). Надія говорить, що йшли до своїх, аби бути разом у такі дні, пригадує, що всі жителі Новоселівки були в Ульянівці.
17 березня на дорозі між селами загинула сусідка.
«Вони йшли сім'єю, а в Лариси серце не витримало. Її під грушею залишили. Потім пішли чотири чоловіки з тачкою, забрали тіло. Спитали у росіян дозволу, вони сказали: «Йдіть, стріляти не будемо». Привезли до церкви, а на ранок поховали — на двері поклали, батюшка красиве покривало дав», — розповідає Надія.
Про згорілу хату дізналася 17 березня. «У мій будинок потрапив «Град», і він згорів. Навіть банки скляні, що були в домі, такими злитками лежали», — говорить Надія.
З квітня Надія оселилася в сараї. «Вночі ночували в сараях, а вдень сходилися тут, під липами, чекали гуманітарку. Такий був робочий день на старості літ», — говорить жінка.
Тепер вона живе в модульному будиночку. Щойно його встановили, з'явилося бажання жити. «Огород трохи маю, розсаду посадила — перці, помідори, квіти», — розповідає Надія. Ще одна її втіха — жінка часто ходить рибалити.
Та їхати нікуди не хоче. Говорить, що тут повиростали її діти й онуки, тут — вся її історія.
«Вдруге за життя я опинилася без домівки.
Не хочеться такої долі для моїх дітей»
Гаяне Нечипоренко
Гаяне Нечипоренко — багатодітна мати з вірменським корінням, яка вже 27 років мешкає у Новоселівці. Для неї ця війна — вже друга в житті.
Уперше вона стала біженкою наприкінці 1980-х, коли разом з родиною рятувалася від карабаського конфлікту. «Ми виїхали з Баку в 1989-му. Тоді я була молода, хотіла вирватися з-під батьківського контролю, а зараз так хочеться до тата, під його захист, але його вже нема», — говорить Гаяне.
24 лютого сім'я встигла сховатися в підвалі їхнього будинку. «Ми спустилися з дітьми вниз, туди ж прийшли сусіди, навіть солдати. Коли було хоч трохи спокійно, я виходила, гріла чай для дітей і для всіх, хто з нами сидів».
25 лютого разом з дітьми Гаяне виїхала до матері в село Петрушин, не підозрюючи, що вже не повернеться у власний дім. «Думала, там буде безпечніше, а потрапили в окупацію», — згадує жінка.
Трагедією для сім'ї стало й те, що чоловік Гаяне потрапив у полон. «Він їхав до нас, машину розстріляли. Через інтернет ми дізналися, що він у полоні. Червоний Хрест підтвердив, але от уже три роки його нема з нами», — голос жінки тремтить.
Після деокупації сім'я дізналася про знищений авіабомбою будинок. «Чоловік ще встиг сказати мені по телефону, що дім горить. Коли ми нарешті приїхали, то ще з траси було видно, що будинку вже нема», — розповідає Гаяне.
Зараз Гаяне з чотирма дітьми живуть у модульному будиночку. Багатодітна родина отримала там дві кімнати. Умови не ідеальні, але Гаяне не скаржиться.
«Багато людей взяли сертифікати, купили квартири. Але що я за свої 22 000 доларів куплю? Однокімнатну? А нас шестеро буде, коли тато повернеться», — пояснює жінка.
Найбільше мріє про те, щоб на отриманій ділянці їй побудували дім, як і деяким іншим новоселівцям. Але вплинути на ситуацію важко. Кому будувати будинки вирішували американці і Гаяне сподівається, що колись і її історія когось розчулить.
Відновлення
Модульне містечко. Фото: телеканал Новий Чернігів
Станом на квітень 2025 року, зі 152 знищених повністю будинків не відновили жоден. 62 родини подалися на державну програму “єВідновлення” і отримали сертифікати. Як каже староста Вознесенського старостинського округу Володимир Грабина, нині 90% цих людей вже придбали власне житло. 100 родин, чиє житло пошкоджене внаслідок бойових дій, а їх 174, подали заяви на програму “єВідновлення”. 80% з них отримали кошти і вже відновлюють чи відновили житло.
Окрім цього людям допомагають благодійні фонди. У 2023 році на ділянках новоселівців почали зводити модульні енергоефективні будинки. Це був пілотний проєкт Open Door Ukraine (ODU) — благодійного фонду з Нідерландів. Кожен такий будиночок площею 59 м.кв, у ньому є електричне опалення та усі комунікації. Від благодійного фонду “До України з любов’ю” привезли 15 модульних будиночків, їх встановили на ділянках новоселівців. Також у Новоселівці встановлять ще 12 будиночків від благодійників. Нових програм підтримки для новоселівців поки немає, так говорить Володимир Грабина. Але є благодійники, які дофінансовують людям відновлення житла. Також за рахунок благодійної допомоги допомогли відбудувати господарські будівлі — сараї, хліви, аби люди могли тримати господарство.
А от з програмою єВідновлення є певні проблеми. “На сьогодні діє чотири програми, але четверта — відбудова житла, яке знищене, не фінансується державою поки що. І вони (люди) зараз, як заручники ситуації, тому що відмовилися від свого вже колишнього житла, на нове гроші не отримали і роботи не розпочали”, — розповів для "Суспільне Чернігів" староста.
Модульне містечко у Новоселівці і досі функціонує. Тут залишаються жити 30 родин із 82, які після деокупації втратили домівки. Сюди ж селять людей, які евакуюються із прикордонних населених пунктів, які потерпають від ворожих обстрілів. Проблема модульних будинків у тому, що вони не придатні для постійного проживання.
